Панорама Тернополя з буд. №5 на вул. Гетьмана П. Орлика

Тернополеві

Тернополе, ратаю, що золотом пшениці
Благословляєш скиби задуманих ланів,
Тобі, кохане місто, з-за дальної границі
Синівська вірність наша і туга наших снів.

У неповторній казці, що молодістю зветься,
Для нас ти був, як батько, як добрий опікун,
Твій спогад, наче пісня, що елегійно ллється
Мелодією мрії з душі незримих струн.

Колиско родів наших, що завжди вірні Богу,
І Правді, і Вітчизні, і славі давнії літ,
Своїм давав ти дітям на життьову дорогу
Найкращий хліб і зброю — це предків заповіт.

І ми пішли від тебе під грізний рокіт грому,
Коли дороги наші зросила рясно кров,
Та понесли у серці на пам’ятку із дому
Надію невмирущу, нездолану любов.

І завжди ми з тобою — в думках в неділю кожну
В Гаях золотоокі зриваєм “бульбуки”,
У церкву Монастирську на прощу йдем побожно,
Простуєм “берегами” до Серету-ріки.

Немов старий малюнок, твій образ перед нами,
Живеш у нашій мрії такий, як був давно,
З «Просвітою» та «Братством», із Руською, Валами,
З квітками у міщанськім городці під вікном.

Під лихоліть вагою не став ти на коліна
І з серцем у долонях зорі-світанку ждеш,
Чекаєш того грому, що степом України
Покотить гомін волі від гір до узбереж.

З тобою Теребовля ті самі сни мережить,
Ті самі думи Збараж і Стрипу тихо тчуть,
І кличуть під Зборовом з могил козацькі стежі
В глуху таємну північ: “Готов, народе, будь!”

Ми знаємо, вмирав ти у полум’ї пожежі,
Життя у тобі згасло, із кров’ю з жил стекло,
І ти тепер не той став, не ті вже мури, вежі —
Та серце залишилось те саме, що було.

Те серце, що боротися уміло і терпіти,
Гаряче, мов жарина, і, наче сталь, тверде;
Ізгоями по світу пішли блукати діти —
Воно ж не трімло з жалю, воно живе і жде!

Як скресне лід кайданів під сонцем непоборним
І полетять з-за моря у вирій журавлі,
Любовно, наче батько, до себе їх пригорнеш,
Тернополе наш, кметю подільської землі!

Поет Роман Завадович

Роман Завадович.

Джерело:
???

[Інф.: 2007. Оновл.: 28.04.2014]