• Друк

Привіт з’їздові колишніх учеників Тернопільської гімназії

Привіт недобиткам страждання,
привіт недобиткам життя,
героям на шляхах змагання;
а тим, що згинули зарання,
хвала й з блаженними злиття!
Хвала та пам’ять усіх друзів,
народу цілого уклін;
а співчуття рідням, що в тузі.
Хай їх потішить Божий Син!
Ось тут, у місті дорогому,
зійшлися з Краю, з рідних хат;
а теж приїхали додому,
до давніх теплих гнізд-загат —
з усіх усюдів із плянети,
куди загнав їх буревій
війни, неволі, тюрм тенети
й страшний ворожий гніт, розбій,
Усіх прикликала, пригнала
сюди любов до рідних нив,
Ворожа зникла з них навала,
бо сталось чудо, диво див:
народ, як фенікс, відродився,
із попелу спадав вогонь, —
в серцях рабів знов заіскрився
козацький дух і міць долонь.
Бо зглянувся Господь Великий
на наші жертви, море сліз
і волю бажану одвіку
у власну хату нам приніс.
І ось недобитки зійшлися,
аби зустрітися хоч раз
за стільки літ... Аж вітер звився,
аж оновився в серцях квас.
Колишні пустуни веселі,
чепурні красні юнаки, —
тепер вже сиві, хоч дебелі,
або, як голі маківки.
Красуні наші гордовиті
з «Рідної Школи» є теж тут.
І треба добре придивитись,
аби пізнати сивий жмут...
Вітаються, не пізнаються,
Пригадують собі ім’я.
Роки змінили всім нам лиця
й міняють дальше їх щодня.
Всі жалують, що наша «Буда»
зникла із міста і землі.
У ній нас вчили, вели в люди.
Були ми ще дурні й малі.
Не нам було ще оцінити
каших учителів змагань.
Брикали ми по стежці битій.
де менше труду й менше знань.
Хоч ми були вже патріоти
і вибирали вже наш шлях,
та не збагнули: без роботи —
бурян росте лиш на полях...
Коли ми виросли, дізнались
і оцінили тоді все...
Та вже не вернесь, що пропало,
чого вже час не принесе.
Тепер діди ми, небораки
і мило згадуєм цей час,
хоч часто не один з нас плакав,
як «двійку» ніс, і то не раз,
Хоч це було «педагогічне»,
та тернем в серденьку малім
Дрожали висліди щорічні
і їхні наслідки потім.
Так споминаєм катехита,
директора, професорів
і нашу юність перелиту
життям рясним до берегів.
Глибока вдячність в серцях щирих
Отцеві Конраду, що влив
у наші душі сильну віру,
як чистий і рясний засів.
І до директора шкільного —
заслуженого Губчака,
що човен вів наш по розлогих
морях рукою моряка.
До професорів; щоб згадати
хоча кількох з них, так на взір:
Це Лукасевич — добрий тато,
це Танчаківський — канонір,
як вибивав в чоло рукою,
що «імперфектум» завжди «...бам»,
а потім з міною сумною
писав у записник щось там.
Про кожного треба б згадати,
бо кожен з них носив свій міт
єдиний і тому багатий,
та я пишу лише привіт —
І поздоровлення сердечне
усім присутнім, ба і тим,
котрих хвороба небезпечна
мотуззям спутала цупким.
Їм видужання побажаймо,
женім від них відчаю тінь.
Життя їм вічне пригадаймо —
на тому світі без терпінь.
За усі ласки для людини
віддаймо Господу поклін,
а за свободу України —
наш кожен дих і кожен чин!

Шерне (Швайцарія). 12.5.1992

Михайло Качалуба.

Джерело:
поет. збірка «Між двома стенокардіями», Шерне-Т., 2004.

[Інф.: 14.07.2012. Оновл.: 14.07.2012]