Сушкевич Володимир. «Тернятка» (Новели з дитинства, жменька перша)

  • Друк

Журналіст Володимир Сушкевич

Володимир Сушкевич

«Тернятка»

Камінчики

(Новели з дитинства)

По війні, ми, дітлахи, бавилися в камінчики — до чого ж захоплююча гра була. тепер згадую той далекий час, і, наче, камінчиками перебираєш. Ось кілька таких «камінчиків».

Вулиця Доли

Доли. Невеличка така вулиця. до міської поліклініки у Тернополі. Кілька будинків, що чудом убереглися від бомб. збиралися тут дітлахи і за улюблену гру.

Владик, мій друг, що тільки з тими камінчиками не виробляв! Підкидав, лапав так, що ми всі захоплено ахали. Камінчики у нього були маленькі, гладенькі, замилуєшся. Це він їх на кашкета в одного хлопця виміняв.

Дісталося моєму другові від матері. його й лупцювала, і геть з дому хотіла вигнати, а він своєї:

— Без кашкета обійдусь. Зате камінчики які гарні.

Якось приходжу до них на подвір’я. Мама Владикова сидить на лавці і підкидає тими камінчиками, а вони всі врозтіч. побачила мене, зніяковіла:

— Отож дивлюся, за яку таку цяцьку він гарного кашкета віддав. Тьху, з такими дурними дітьми.

Владикова мама була двірничкою, замітала колишню вулицю Островського. Допомагала їй донька Оля. Іноді і Владик брав у руки мітлу. Тільки не надовго — мати відбирала:

— Яка ж то поміч — з одного тротуара на інший сміття перегортаєш.

Любила вона побурчати на сина. Але він добре знав, що оте бурчання напускне. Вона й на нас, Владикових друзів, гримала. Та ніде не було нам так добре, так затишно, як у Бортників.

Жили вони у неевличкій хаті, подвір’я було загороджене високим парканом, а за ним — якась база.

І у спогадах моїх часто-часто постає те подвір’я.

Недавно я навідався туди. Хата своє віджила, на її місці — якась майстерня. Сестра Владикова одержала гарну квартиру. Владик — офіцер Української армії. А мати їхня померла. Хворіла довго, важко. «Тільки б і жити тепер, — зітхала, — та болячки дихати не дають. Зате радію, що діти мої щасливіші».

Порох

Зараз тут музучилище. А тоді, одразу після війни, ми приходили сюди і серед руїн, у битій цеглі визбирували порох. А він був і коричневий, і оранжевий. Коли придивитись, його крупинки мали форму, то зірочки, то трикутника, то ромба...

Назбираєш пригорщу, дивись — у Владика теж не менше. Несемо додому. А мама вже чекає на мене:

— Знову дому не тримаєшся! Може, й обідати не хочеш?

Жартує, звичайно, хто ж це їсти не хоче? Та ще й картопляні пляцки, та ще й смажені на олії, а вона ж так пахне!..

Кілька пляцків для Владика ховаю. Біжу до нього. Він сидить на ґанку, з великої синьої миски виловлює смажену цибулю і кидає її котові. Кіт ловить цибулю на льоту, смачно облизується.

Вийшла Владикова мати:

— Знову цибулю із супу викидаєш? Може, марципанів тобі? А чеколяди хочеш? А печеної качки?

Владик мрійливо мовчить, а тоді:

— Скільки ти вже мені за ті марципани говориш, а я так і не знаю, що воно таке.

Мати заспокоїлась, стала розповідати, як колись у дитинстві в пана бачила марципани. Владик слухає і сьорбає суп. І не забуває кидати котові цибулю.

Коли мати відійшла, подаю другові пляцки. Він блискавично вминає їх. І ось ми вже вибираємося на горище. Висипаємо з кишені порох на цеглину. Ловимо збільшувальним склом сонячний промінь і спрямовуємо його на порох. Мить — і спалахує райдуга-вогонь.

А внизу вже гримає Владикова мама:

— О, знову порохом смердить! Таки хочете хату підпалити? Зараз я видряпаюсь до вас, зараз я вам покажу! Хіба з ними ту війну забудеш? Ану злазьте та йдіть патики збирати...

І ми йдемо в руїни по дрова.

Нічний вибух

Вулиця Доли була оточена руїнами і бур’янами. Якось ми помітили, що з трави виглядає чорнявий хлопчик років чотирьох. Ми до нього, а він — навтьоки. Але не біг, а повз — якось так знесилено. Ми подалися за незнайомцем. Там, у глибині кущів і бур’янів, лежала молода жінка, до грудей вона тулила немовля. Побачивши нас, жінка стала дорікати старшому сину:

— Що, виліз таки? А я ж так просила — не показуйся людям.

Хлопчик байдуже слухав маму. Ми вже знали — ця байдужість від голоду. Жінка благально дивилася на нас.

— Біда дітки, ой. яка біда... Ми приїхали з Винниці. Донька по дорозі померла з голоду. Чоловік подався щось поїсти роздобути. А я тут з дітьми чекаю. Може, чимось допоможете?..

Ми кинулися по домівках. Але що можна було знайти там, коли хліб з’їдався ще по дорозі з магазину і кожна картоплина була ледь не на вагу золота. І все ж... Владик Бортник приніс жменьку пшоняної каші — в кульку із газетного паперу. Владик Вовчанич — варену ворону. Він добре стріляв, а мама його доводила, що смачнішого м’яса, як вороняче, нема. Я зміг роздобути лише великий цукровий буряк...

Боже, як накинулися на цю їжу наші нові знайомі! Повернувся і глава сім’ї — у широких галіфе, без чобіт, у галошах. Чоботи, мабуть, уже давно обміняв на такий-сякий харч. Розповів, що пройшов усю війну танкістом, кілька разів горів у танку... Зараз роздобув половину відра картопляних лушпайок.

...Через день на вулиці Доли роздався сильний вибух. Виявилось — загинули танкіст і вся його сім’я. Розвели багаття. І туди якимсь чином потрапили міна чи граната...

Я й досі впевнений: танкіст навмисне це зробив... Він не міг дивитися на голодні муки дітей і дружини.

Підкидьок

Хто жив по війні на вулиці Доли, той добре пам’ятає випадок, про який я оповім. Стояв там великий будинок. вірніше. його руїни. У підвалі люди робили такі-сякі перегородки, от тобі й квартира — без вікна, без електрики, без підлоги... Жило там сімей десять-дванадцять. Безногі каліки і молоді жінки, бабусі, чиї хати були зруйновані під час бомбардування Тернополя.

...У найдальшому закутку, в самому кінці довгого і темного коридору «квартиру» займала пані Катерина. Було їй десь за шістдесят. Їздила час від часу на села, привозила звідтам сир, сметану, яйця і перепродувала це сусідам. Назбирувалось на якийсь буханець хліба, на хустину. А ще Катерина (так називали її і діти, і дорослі) вміла робити масло.

На цю чудасію приходила заглядати вся вулиця. Ось Катерина виносить ще довоєнну літрову пляшку, заповнену молоком. Ретельно закриває її кукурудзяним качанчиком, кладе горизонтально і починається операція. Катерина гойдає пляшку, мов немовля. Потім трясе нею, потім — бовтає. Година друга, третя, четверта... Здається можна очманіти від цього. А Катерина несамовито добивається свого. Нарешті, маслянка сама по собі і маленька, десь з чайну ложечку, грудка жовтого масла — сама по собі... Чудо звершилось. катерина несе його у свою «квартиру»...

...І раптом вулицею Доли пішло-поїхало...

Кажуть, хтось чув, у Катерини ніби якесь дитя плакало.

— А, може то щось інше? Кажуть, вона чарувати вміє.

— Вміє. Вона ще за Польщі тим займалася.

Катерина кілька днів не виходила зі свого укриття.

І раптом!.. Ми побачили її на подвір’ї, на тому «троні» з кілької цеглин. Але на цей раз вона тримала в руках не пляшку з молоком, а... сповите немовля!

Наша сухопара, завжди сувора Катерина помолодшала, погляд її був добрий і якийсь дуже мрійливий...

— Дівчинка, — відказувала вона сусідкам. — Оце вже два тижні їй. Добре, що колись я помагала бабам-повитухам, то й сама в себе пологи прийняла.

Сенсація котилася містом. Уявляєте, жінці за шістдесят, а вона родить немовля. Наша тиха вулиця Доли стала місцем для екскурсій — кожен знаходив причину зайти сюди, щоб побачити цю неймовірну маму.

На запитання, хто батько дитини, Катерина натякала, що часто їздить на села, а там...

— Зрештою, то мої клопоти, — різко відповідала і починала колисати немовля. Але робила це невміло, здавалось, в руках у неї і тепер пляшка з молоком.

Почав до Катерини заходити наш дільничний міліціонер. «Розвідка» донесла: говорив з нею тихо, у чомусь переконував, навіть благав. Катерина пошепки щось заперечувала...

Потім знову виходила на подвір’я, пригортала до себе немовля і ніяк не могла приховати сліз.

...Дитину у неї таки забрали. І аж тоді вона призналася:

— Чую вночі десь плаче дитина. Виходжу, а вона лежить у мене під дверима. Хтось підкинув...

...Минуло років з двадцять. Автобус після Теребовлі зупинився на хвильку.

— Тут, — сказав водій, — бабці з будинку перестарілих завжди продають яблука, груші. Може виручимо їх?

Я одразу запримітив стареньку, сухеньку бабусю. Погляд у неї був якийсь затуманений.

— Ви Катерина? — вихопилося у мене.

Відповіла за неї інша:

— Вона, вона... А ви звідки її знаєте?..

Джерельна вода

Буда вийшла на диво гарною. Цегла трималася міцно, бляху знайшли не діряву. Тоді всі діти любили з цегли, назбираної на руїнах, викладати буди. Особливо цікаво, коли дощ. Заберемося туди гуртом і з насолодою слухаємо, як по блясі барабанить дощ. Хтось не так повернеться — і вже нашої «хати» нема.

Коли ми якось закінчували викладати чергову буду, надійшла до нас незнайома дівчинка і запитала:

— А мене приймете до себе?

— А ти хто така?

— Женя. Я тепер он у тому домі з мамою живу. Ми з Проскурова приїхали. До нас тато скоро з війни повернеться.

— З якої ще війни7 Давно ж вона закінчилась.

— А він у госпіталі лікується. У нього обидві ноги були прострелені.

Взяли ми женю до себе в буду. Так хотіли, щоб дощ пішов, а тут сонце пече і пече, бляху так розжарило, що довелось вилазити з буди.

Через кілька днів приїхав батько Жені. На двох милицях пришкутильгав до ґанку. Женя з матір’ю допомагали йому подолати сходи.

Минув день, другий. Бачимо, засумувала Женя. Стали її допитуватися, вона й каже:

— Погано батькові. Марить. Село рідне згадує, просить джерельної води з того струмка, що під лісом. А село ж наше фашсити спалили...

Тут я згадав:

— Слухай, Женю, ми принесемо йому води джерельної, смачної. Як до Петрикова йти, б’є джерело. Пішли з нами.

Позичили ми у пані Гелени, яка контролером у кінотеатрі працювала, глечик і пішли по воду. Туди так близько було! А назад з кожним кроком дзбанок ставав усе важчим. Ніс я, тоді Владику передав. Потім Стефан ніс. Женя теж хотіла допомогти. Ми їй не дозволили.

Як зрадів тій воді Женин батько!

— Спасибі, рідні мої. Смачна водиця. Поставить вона мене но ноги, ей-ей поставить. Може й справді од неї він видужав...

Якось восени Женя сказала нам:

— Ми на Сахалін їдемо. Там татків бойовий друг працює. Нас запрошує.

Довго ми згадували Женю.дивилися на карту — аж он куди подалася вона. Може, й нас згадує? Ми їй на прощання такі гарні камінчики подарували.

А коли через багато років випало мені служити в армії на Сахаліні, я все вдивлявся в обличчя дівчат. Думав, може й Женю зустріну...

Далеке дитинство... Згадуєш його — наче камінчиками перебираєш.

Джерело:
г. «Вільне життя». №?? від ??.??.????

[Інф.: 2007. Оновл.: 23.04.2014]