Сушкевич Володимир. «Тернятка» (Новели з дитинства, жменька друга)

  • Друк

Журналіст Володимир Сушкевич

Володимир Сушкевич

«Тернятка»

* * *

Вулицею Сагайдачного в напрямку пам’ятника Данилу Галицькому йшла наречена. Нічого дивного, скажете? Був час весіль. Але, але... Весільна сукня нареченої була червоного, навіть пурпурового кольору. Що й казати, перехожі зупинялися, оглядалися, дивувалися, жваво коментували цю несподіванку:

— Агі, то вже не було білого плаття?

— Зрештою, де сказано, що наречена повинна бути обов’язково у білому?

— Смілива дівчина!.. Наречених багато, а всі звертають увагу на неї. Молодчина!

— Гляньте, скільки сонця вона нам принесла...

Справді, день був сонячним, теплим. А на календарі – 22 листопада 2003 року.

Хай щастить тобі, красуне.

* * *

Давній друг хвалиться:

— Не повіриш, але ось який випадок стався зі мною. Подивився я по телевізору, як Урі Геллер годинники лагодить. Вирішив і собі спробувати. Знайшов у шухляді стару, давно поламану «Побєду», завів її – і очам не повірив – зацокав годинник, мов новенький. Зараз я тобі його покажу...

Пішов у другу кімнату, а його дружина сміється і шепоче:

— Я забула йому сказати, що носила годинник у майстерню. Там його полагодили. Але хай тішиться...

* * *

Розмовляють дві подруги:

— Рим мені сподобався. Гарне місто, що й казати. Їду туди назад. Моя господиня, я її нахиваю мама Рома, і посварить, і пожаліє.

— Але ти обіцяла швиденько повернутися до Тернополя...

— Знаєш, спочатку не було з чим. Грошей ще було так мало.

— А пізніше?

— А пізніше вже не було до кого повертатися. Чоловік знайшов собі іншу.

* * *

Провінція не може без сенсацій. Ось сенсація літа року 1962-го. Біля універмагу у Тернополі стояв апарат з газводою. Треба було вкинути дві по дві копійки, й у склянку лилася газована вода з лимонним сиропом. І раптом:

— Ви чули?! Кидаєте одну-єдину копійку, там щось ценькне – і вода вже ллється.

— А друга двійка?

— О. за неї п’єте ще їдну шклянку.

— Не може бути!

— А ви підіть подивіться, спробуйте.

Йшли, Пили запівдурно воду і навіть якщо вже не хотілося пити, кидали другу «двійку». Як-не-як, жаль таку «дурничку» втратити.

* * *

Старі тернополяни, скуштувавши кисле молоко, кажуть:

— Ой, таке, як Маріїні сльози.

А знаєте, звідки пішов той вислів? По війні на ринку у Тернополі стояв кіоск, у якому молодиця на ім’я Марія торгувала оцтом. привозила його у величезних баняках. марія наливала його покупцям горнятком через лійку – кому в пляшку, кому в слоїк. Очі в неї весь час сльозилися – спробуйте, постійте над баняком з оцтом.

Оцет так і прозвали – Маріїні сльози.

* * *

Після війни на м’ясокомбінаті у Тернополі жила корова без одного рога. Ріг їй спеціально відпиляли, щоб не переплутати з тими коровами, що йшли на забій.

Вийде однорога попереду новачків, вони за нею, за нею. І не знають, що в останню мить однорога поверне вбік, а їм шлях один, шлях – туди, під ніж. Відступати нікуди. Бо ззаду вже все загороджене.

Цікаво, а куди поділася однорога? Теж потрапила під ніж? Чи подарували їй життя за те, що зраджувала своїх одноплемінниць?

* * *

Рік 1949. Гучно святкують 70-річчя Сталіна. Мій однокласник Володя Т. запитує у вчительки:

— А хто буде після Сталіна, коли він помре?

— По-м-ре?! — остовпіла вчителька. — Як це, Сталін може померти? Хто тобі таке сказав? Хто?

— Ви...

— Я?!

— Ви ж казали якось, що людина живе в середньому сімдесят років.

— То людина, а то Сталін!

— Виходить, Сталін не людина?

— Хто тобі таке сказав?!

— Так ви ж щойно...

Вчителька заплакала. Як усе це обернеться?

Нічого, якось втряслося. І досі мені дивно, що все так добре обійшлося тоді у нашому четвертому «Б».

* * *

Щось у цьому є. Як тільки зникає вода у крані, беру відра і йду до криниці. Поки повернувся додому з повними відрами, вода вже з кранів струмує. Якби ж я не пішов до криниці, то ще б довго крани мовчали. Не раз переконувався у цьому. Розповів про цей «досвід» якось своїй колезі, вона аж руками сплеснула:

— І у мене точнісінько так!

* * *

Коли у лікарні карантин, тоді там найбільше «несанкціонованих» відвідувачів. Ходять коридорами, сидять біля хворих у палатах, пробиваються до лікарів, на пости до медсестер. Снують-бродять слюсарі. Якісь невідкладні справи вирішують у коридорах, кабінетах, палатах, лабораторіях зовсім випадкові люди.

Знаєте, у чому тут секрет? Це ж так цікаво, так престижно – карантин, нікому не дозволяють, нікого не пускають, а я пробився, мені можна, бо я не такий, як усі...

Джерело:
г. «Вільне життя». №?? від ??.??.????

[Інф.: 2007. Оновл.: 23.04.2014]