Сушкевич Володимир. «Тернятка» (Новели з дитинства, жменька третя)

  • Друк

Журналіст Володимир Сушкевич

Володимир Сушкевич

«Тернятка зі старого горнятка»

Вони допомагають заглянути в далекий повоєнний Тернопіль

Давно записую різні цікавинки з життя воєнного і повоєнного Тернополя. Назвав я їх тернятками. Вже кілька разів тернятка друкувалися в нашій газеті, і щоразу читачі відгукувалися на них, доповнювали своїми цікавинками. Щиро дякую за це Любові Круковській, Ярославу Кошелю, Івану Кошельовському, Вірі Косій та іншим.

Пропоную читачам ще одну жменьку терняток.

* * *

По війні камінчиками бавився, здавалося, весь Тернопіль. Для цього вибирали кругленькі, гладенькі камінчики з річкової гальки. Гралися по-різному. Набереш, наприклад, у жменю з десять камінчиків, підкидаєш їх угору і ловиш на руку долонею вниз. Хто більше затримав камінчиків на руці, той і переможець.

Або й так. Добрий десяток камінчиків розсипають по землі. Один камінчик підкидаєш угору. Поки він летить, ти повинен взяти із землі наступний камінчик, теж його підкинути, впіймати попередній, покласти на землю, вхопити наступний... Якщо збився, значить програв. І все починалося спочатку.

* * *

У сквері, отому, що між універмагом і театром, ходив дивак у «чорному вбраню». Йде, стане, огляне себе, вийме з кишені штанів щітку для одягу, почистить на собі піджак, щітку заховає. І отак чи не щопівгодини. На лавках сиділи завсідники скверу і з нетерпінням чекали «чистильника». «О, вже йде!» — казав один. «О, вже щітку виймає», — казав інший. «Чисте кіно», — усміхався легендарний Стахо-вар’ят, спостерігаючи за діями «чистильника».

* * *

У магазинчик, де продають газети і журнали, заходить Несуся. Так називали дивачку, яка любила прикидатися божевільною. Альбіна Забобоніна подає їй свіжий номер «Жиця Варшави». Несуся тут же, біля прилавка, ретельно переглядає заголовки, уважно читає деякі замітки.

Ось хтось підійшов і став придивлятися, як уважно читає старша жінка газету. Несуся відразу «робиться дурною» — перекидає газету «догори ногами» і бездумно вдивляється в знімки. Ще й запитує в Альбіни Захарівни:

— Йой, а чого та кобіта на голові стоїть? Дивіться — і автівка перекинулася.

Відвідувач посміхається, мовляв, ну й читачка!

Несуся незворушно віддає газету:

— Не годна-м дивитися на те страхіття. Всьо з ніг на голову стало!

* * *

Сценка на повоєнному ринку.

— Панунцю, купіт собі файні мешти. Я за Польщі в них на побачення бігала. Дивіться, обцаси високі, на корках. Міряйте.

Через хвильку:

— Ви в них — як Грета Гарбо! Ваша фігура стала ще ставнішою. Сотка — і мешти ваші.

— Дорого. Мене чоловік з дому вижене.

— Панунцю! З такою фігурою, в таких мештах ви собі ще ліпшого найдете.

* * *

Пані Гуральова жила в глибокому підвалі в пасажі Адлера (нині вулиця Олени Кульчицької. Крутила з паперу квітки, люди охоче купували їх, йдучи на цвинтар. Цим пані Гуральова годувала себе і свого сина. Вона хотіла всім показати, що живе непогано, дає собі раду без чоловіка, який покинув її із сином. Вранці, йдучи на ринок продавати квіти, з вулиці кричала через маленьке віконечко в глибину підвалу:

— Івасю, там у креденсі є слоїк з мармолядою. Масти собі на хліб, кілько схочеш.

І гордо оглядалася, чи всі чують, як вона розкішне живе, нічого не жалкує дитині.

* * *

Мій друг Владик поїхав до «лягрів» — його мамі, двірничці, дали путівку. Через тиждень приходить лист з Бережан, від Владика. А почерк його, як би то сказати, був не з каліграфічних. Ціла вулиця Доли читала-розбирала гачки, закарлючки. Неписьменна пані Бортникова нарешті сердито прорекла:

— Штири кляси скінчив, а люди ніц не годні прочитати то, жи він понаписував. Якби я мала ті його кляси, то я лівою ногою ліпше би писала, ніж він з тими клясами.

* * *

Лікар Свистун жив на вулиці Качали. Мав одноповерховий будинок, гарне подвір’я. До нього йшли і вдень, і вночі. Він злостився:

— Чого до хати йти? Приходьте в поліклініку. Енкаведисти подумають, що я вдома якусь політику веду.

Але не відмовляв нікому. На знак вдячності пацієнти приносили йому горілку, самогон, вино. Він і сам призвичаївся пити з ними і час від часу пропонував:

— Хлопці, йдемо до мене? Вип’ємо трошки крапель дохтора Свистуна!

З часом і в кнайпах можна було почути:

— Панунцю, мені келішок крапель дохтора Свистуна і файну канапку.

* * *

Пані Лєвонова працювала прибиральницею в їдальні будівельників на Загребеллі. Якось легонько зауважила завідуючому, що дуже вже несмачні тут борщі, гуляші, а «гарбата» — мов помиї. Завідуючий роззлостився на зауваги якоїсь там прибиральниці і відтяв:

— Люди — не свині! Люди все з’їдять!

* * *

На ринку припрошували до сала:

— Панунцю, дивіться, яка то груба солонина — як сходи до Тернопільського замку.

Або:

— Панусю, дивіться, когут як добре теля. Так і проситься, аби ви його купили.

— Купуйте хліб. Випечений, смачний. Великий, як колесо до воза.

* * *

На Оболоні за хатами були городи. Здебільшого вирощували там жодкевку — червону редиску — і продавали її на ринку. Поливали жодкевку водою з копанки — на межі викопували ямку десь до півметра глибиною. Через день копанка заповнювалась водою, бо земля на Оболоні була дуже вогка.

Копанка завжди фігурувала в розмовах:

— Агі, та Памігоцька така лінива, що на цілий город має тільки одну копанку.

— Мій Юзько вчора прийшов напомпаний горівкою, як копанка водою після дощу.

— В мене така сусідка «добра», жи в копанці могла би коня втопити.

Ох, де ті копанки? Де ті городи?..

* * *

Пані Юзефова рубає на подвір’ї дрова, аж захекалася. Пан Юзек сидить на лавці з колегою, смалять цигарки із самосаду.

І обговорюють всю світову політику. Пан Юзек час від часу поглядає на дружину, виймає цигарку з рота, щоразу скептично примовляючи:

— Агі, вона так вміє рубати, як я на нотах грати.

* * *

На вулиці Доли ще й досі стоїть старий довгий двоповерховий будинок. До війни і по війні тут виробляли лимонад. Півтора поверха займали цехи і півповерха — бухгалтерія, начальство. Але «урядовців» ставало все більше і більше, цехи переобладнували на «бюра». Дійшло до того, що півтора поверха займали службовці, і тільки у кількох кімнатках виготовляли «лємонаду».

Як часто у наші дні спрацьовує такий «закон лємонади»: основному — трошки, допоміжному — майже все. Чи не так?

* * *

По війні в аптеці пана Бекесевича на ринку з’явився «Сен-сен». Ці коричневі пастилочки завбільшки з півсірника забивали запах горілки. Пожуєш «Сен-сен» — і ніби ти нічого не пив. Пастилки мали такий різкий аромат, що пані Баб’якова казала чоловікові:

— Грицю! Най вже від тебе ліпше смердить горівкою, ніж тим «самсеном».

* * *

У 1949 році нам, четвертокласникам, учителька розповідала про декабристів і кілька разів підкреслила:

— Декабристи не перемогли, бо були далекі від народу.

І я відразу уявляв собі картину: я, тобто народ, живу в хатині на вулиці Доли, а там, на горі, де Петриківський ліс, — декабристи. Вони далекі від мене і тому перемогти не можуть. Дивно, але ця картина тримається в моїй уяві уже понад п ятдесят літ!..

До наступних терняток. Їх у старому горнятку ще так багато...

Джерело:
г. «Вільне життя», №42-97 від 05 грудня 2007 року.

[Інф.: 2007. Оновл.: 23.04.2014]