• Друк

Микола Павлович Костенко

Костенко Микола Павлович
журналіст, редактор, письменник, публіцист.
Від 1957 — в Тернополі: редактор г. «Вільне життя», на громадських засадах — голова обласного відділення СЖУ та обласного літературного об’єднання.
(17.12.1916, с. Дорогинка, нині Ічнянського району Чернігівської області — 18.12.1976, м. Тернопіль)

Грудневий триптих

Пам’яті Миколи Костенка

17.12.1976 р.

В палаті — біло, біло — за вікном.
І Ви — у срібнім інеї на ліжку.
І сивий лікар, сумовитий трішки.
І стіл, накритий білим полотном.

Зійшов-таки Ваш грудень шістдесятий,
Що білим-біло висвітив довкруж.
Та все ж над білим ювілейним святом —
Горять червоні пелюстини руж.

Стоять сини. У клопотах — дружина.
І топче ранок стежку у дворі.
То скрипне хтось, то спиниться машина...
Від телеграм — втомились поштарі.

І друзі йдуть... І сонця — не морозу —
Несуть в гарячих душах. І від них
Тікає тінь непевного прогнозу,
Іскрить надія в поглядах сумних.

У синю шибку стукає синиця,
Неначе прагне виклювати сніг.
А Вам щось дивне бачиться і сниться
В шаленстві літ і викрутах доріг.

А Ви — в усмішці, в дотепі, як завше.
В очах і в серці — щирість і тепло.
І раптом вечір застогнав, підкравшись
І заметіллю світ весь замело.

18.12.76 р.

А ти зрадливий, грудню. Вчора
Світив на білий день вгорі.
А ниньки — ніч: страшна, сувора —
Ні сяйва з неба, ні зорі.

І де набрав ти стільки злості,
Горбатий місяцю, звідкіль?
Ти ж народився з бруньки-брості,
Прийшов із квітня в завихіль.

Пекучий вітер. Хуртовина.
Вовками виє все, гуде.
У двері суне домовина
І Вас на дно своє кладе.

...І знову — друзі, знову — квіти.
Лишень на очі Ваші — тьма.
І зимно, зимно — не зігріти.
І гірко, гірко — слів нема.

В журбі мовчить почесна варта.
І вся громада — як німа.
«Чого, скажіть, людина варта?..» —
Хтось мовив слізно. Ні — дарма!

Хай завірюха, сум довкола.
А з Ваших уст ще сміх не зник.
І над чолом схиливсь Микола:
Не просто син, а Ваш двійник.

Ще з Вашим підписом газету
Сьогодні людям принесуть.
Душа творця не кане в Лету —
Безсмертя в цьому вічна суть.

20.12.76

Три дні відчорніло... Три дні.
Сигналить вже цвинтар ЛАЗами.
І витекли сльози в рідні.
Зашморгує горла спазмами.

Поплачте іще, потужіть
В мелодіях тихих музики.
Лиш галстук йому розв’яжіть
І вивільніть з петель ґудзики.

Нехай ще вдихне життєлюб
Востаннє повітря чистого.
Бо звуки озвалися труб —
До схову зовуть імлистого.

Я знаю, що Вам не до сну —
Оновитесь феніксом знову Ви.
А поки — виносим труну,
Йдемо, опустивши голови.

А стовпчик донизу біжить,
Тремтить за шкалою Цельсія.
Сіренький автобус дрижить,
І тане в метіль процесія.

А там... шурхоне, прогримить...
Готові вже, мабуть, речі є.
Карає нас траурна мить,
А сутність життя звеличує.

Поет Георгій Петрук-Попик

Георгій Петрук-Попик.

Джерело:
збірка поезій «Думаю вголос», К., «Радянський письменник» 1990.

[Інф.: 14.05.2013. Оновл.: 24.04.2014]