Легенда про Тернопіль. Бакаїха

Легенда про Тернопіль

Бакаїха

— А знаєте, чому горб поля між Петриками і Березовицею, що стовбичить біля теперішньої об’їзної дороги Тернополя, називають Бакаїха? Не чули-сте? То послухайте, що розповідають про це старенькі люди...

...Було то в часи татарського лихоліття. І не раз, і не два Тернопіль зазнавав нападів бусурманів. Нищили, палили вони містo та все бажали великого викупу золотом...

...Біля старенької церкви, що стоїть над ставом, а яку Чеснохрестною або ще Надставною звуть, стояла хата. Жив у ній дяк, старий, бувалий чоловік. Жінка його померла, то жив сам.

Якось не спалося дякові. Розбудило його сумне виття собак. Скавуліли, вили безнастанно. Що то може бути? Встав дяк, вдягнувся і вийшов з хати. Світив місяць, було виднося. Обійшов дзвіницю, церкву, нікoгo не видно. Містo спало. І в замку, і на валах панувала тиша. Заспокоєний, повертав дяк до хати, коли почув дике іржання коней, що неслося до нього по росяних травах непроходимого болота над Серетом. Зупинився, постояв хвилину-другу. І знову з полів долетіло до нього іржання коней.

— Що ж то може бути? — думав він. — у таку пору ніxтo не виїжджає з містa. І ніxтo не в’їжджає, бо до сходу сонця міські брами закриті...

І знову завили собаки на передмісті валяни. Моторошно стало на серці старому. Якесь гнітюче передчуття мучило його, не давало спокою. Пішов він на Львівську вулицю. Роздивився навкруги, але за хатами і деревами нічого не було видно. Повернувся до хати, взяв ключ, відкрив церкву і піднявся по сходах на самий верх вежі. Глянув на полудне і ген-ген на високому пагорбі над Серетом побачив татарське шатро. Він глянув біля себе на гармату, котра стояла при сторожевому вікні у гoтoвнoсті для оборони містa.

— Що робити? — запитував себе. — Якщо вистрелити, то трохи налякаю татар і вибухом сповіщу мешканців про ворожу небезпеку...

Не довго думав, запалив пороховий гніт — і прогримів вибух. Сталося чудо: гарматний постріл влучив у татарське шатро і вбив самого найстаршішого тої дикої орди — Бакая.

Тут збіглися татари, белькотали щось по-своєму. Коли ж побачили свого старшого мертвим — налякалися. За їх забобонами, цю втрату вони зрозуміли як злу прикмету, як вказівне передбачення Аллаха про те, що бою з тернопільцями вони не виграють. Ніж зійшло сонце, вороги зникли і залишили містo в спокої. А щасливі міщани почали насміхатися:

Їхав Бакай, їхав
Та до міста не доїхав.

Та й стали називати поле Бакаїха.

Петро Медведик

Записав 1981 р. П. Медведик у Тернополі від Володимира Мозеля, 67 р.

Джерела:
г. «Тернопіль вечірній», №8(8) від 13 травня 1990 року;
Неопалима купина: Легенди та перекази Землі Тернопільської. — Т.: Джура, 2007. — 440 с.

[Інф.: 2007-2008. Оновл.: 22.04.2014]