Сушкевич Володимир. «Тернятка» (Новели з дитинства, жменька п’ята)

  • Друк

Журналіст Володимир Сушкевич

Володимир Сушкевич

«Тернятка»

* * *

Сваряться тернопільські жінки. Відбувається це десь так у році 1946-ому.

— Ах, ти вже як си вшила сукню з червоного парашута, то до тебе не приступай.

— Але ти завкрадна! В тебе босаки на корках, і я ніц не кажу.

— Бо ти й таких мати не будеш.

— Відчепися від мене. Бодай ти... Бодай ти...

— Що бодай?

— Бодай ти картки на хліб загубила та ще й на початку місяця!

Страшне прокляття! Загубити картки — це означає місяць без хліба сидіти, бо хліб продавали тільки по картках.

* * *

Пані Лєвонова працювала прибиральницею в їдальні будівельників на Загребеллі. Якось легонько зауважила завідуючому, що дуже вже несмачні тут борщі, гуляші, а «гарбата» — мов помиї. Завідуючий роззлостився на зауваги якоїсь там прибиральниці і відтяв:

— Люди — не свині! Люди все з’їдять!

* * *

На ринку припрошували до сала:

— Панунцю, дивіться, яка то груба солонина — як сходи до Тернопільського замку.

Або:

— Панусю, дивіться, когут — як добре теля. Так і проситься, аби ви його купили.

— Купуйте хліб. Випечений, смачний і великий, як колесо до воза.

* * *

На Оболоні за хатами були городи Здебільшого вирощували там жодкевку — червону редиску — і продавали її на ринку. Поливали жодкевку водою з копанки — на межі викопували ямку десь до півметра глибиною Через день копанка заповнювалась водою, бо земля на Оболоні була дуже вогка.

Копанка завжди фігурувала в розмовах:

— Агі, та Ламігоцька така лінива, що на цілий город має тільки одну копанку.

— Мій Юзько вчора прийшов напомпаний горівкою, як копанка водою після дощу.

— В мене така сусідка «добра», жи в копанці могла би коня втопити.

Ах, де ті копанки? Де ті городи?..

* * *

Пані Юзефова рубає на подвір'ї дрова, аж захекалася.

Пан Юзек сидить на лавці з колегою, смалять цигарки із самосаду, обговорюють всю світову політику. Пан Юзек час від часу поглядає на дружину, виймає цигарку з рота, щоразу скептично примовляючи:

— Агі, вона так вміє рубати, як я на нотах грати.

* * *

На вулиці Доли ще й досі стоїть старий довгий двоповерховий будинок. До війни і по війні тут виробляли лимонад. Півтора поверха займали цехи і півповерха — бухгалтерія, начальство. Але «урядовців» ставало все більше і більше, цехи переобладнували на «бюра».

Дійшло до того, що півтора поверха займали службовці, і тільки у кількох кімнатках виготовляли «лємонаду».

Як часто у наші дні спрацьовує такий «закон лємонади»: основному — трошки, допоміжному — майже все. Чи не так?

* * *

Пані Баб'якова мала шпульки з нитками різних кольорів. Треба щось комусь «церувати» — і тоді ідуть до пані Баб'якової. За три бараболини вона відмірювала «цілий стіл» нитки. Цілий стіл — це означало довжину стола.

— Пані Баб'якова! Але ви вже натягуєте ту нитку! — зауважували жінки.

— Ну, та ви би за ті барабольки хтіли цілий кільометр? Досить з вас цілого стола.

* * *

По війні в аптеці пана Бекесевича на ринку з'явився «Сен-сен». Ці коричневі пастилочки завбільшки з півсірника забивали запах горілки. Пожуєш «Сен-сен» — і ніби ти нічого не пив. Пастилки мали такий різкий аромат, що пані Баб'якова казала чоловікові:

— Грицю! Най вже від тебе ліпше смердить горівкою, ніж тим самсеном.

* * *

Пан Лєвон був «туман»: ні читати, ні писати. За свою зарплатню сторожа ставив у відомості хрестики. Він не чекав такої підступності від рідної жінки — вона мучилася, сопіла, але таки навчилася розписуватися — ставила у відомості перші три літери свого прізвища.

Справа ледь не зайшла до розлучення:

— Може, я вже тобі не підходжу?

— Лєвоню, що сталося?!

— Ну, та ти в мене письменна. Може, вже не будеш дорогу замітати. Нащо тобі тумана? Може, бугайтеркою будеш? Замість мітли — рахівниця. Варги намальовані. А що я — бідний, неписьменний. Туман туманом.

* * *

У 1949 році нам, четвертокласникам, учителька розповідала про декабристів і кілька разів підкреслила:

— Декабристи не перемогли, бо були далекі від народу.

І я відразу уявляв собі картину: я, тобто народ, живу в хатині на вулиці Доли, а там, на горі, де Петриківський ліс, — декабристи. Вони далекі від мене і тому перемогти не можуть.

Дивно, але ця картина тримається в моїй уяві уже понад п'ятдесят літ!..

* * *

Жив по війні на вулиці Острозького прокурор — низенький, сухенький, як кажуть у Тернополі, дрібнонький. І мав жінку вищу від себе на голову, повну, з гучним голосом.

Її знало все місто. Називали шанобливо: прокурорша.

— Ви були в суді? І кілько дали тому батярови?

— Чоловік прокурорші казав дати три роки, а адвокат добився, аби дали тільки два.

Або:

— Чекаєте суду? Ну, я вам скажу, жи чоловік прокурорші гроші не візьме. Шукайте доброго адвоката.

* * *

Пані Гуральова жила у глибокому підвалі в пасажі Адлера (нині вулиця Олени Кульчицької). Крутила з паперу квітки, люди охоче купували їх, йдучи на цвинтар. Цим пані Ґуральова годувала себе і свого сина. Вона хотіла всім показати, що живе непогано, дає собі раду без чоловіка, який покинув її з сином. Вранці, йдучи на ринок продавати квіти, з вулиці кричала через маленьке віконечко у глибину підвалу:

— Івасю, там в креденсі є слоїк з мармолядою. Масти собі на хліб, кілько схочеш.

І гордо оглядалася, чи всі чують, як вона розкішно живе, нічого не жалкує дитині.

Джерело:
г. «Вільне життя», №10(14304) від 30 січня 2003 року.

[Інф.: 07.07.2012. Оновл.: 23.04.2014]