- Деталі
- Категорія: Вірші та пісні про Співоче поле Тернополя
Співоче поле
(Різночасні фрагменти)
1. У день відкриття
Тернопільське поле співоче
Покликало в заспів мене.
Пташине воно і дівоче,
Небесне в пориві й земне.
Не вижатим — вишитим стало:
Лиш зернами добрими сій.
Під музику літа заграло
На вічній бандурі своїй.
Коли ж у трьохтисячнім хорі
Дніпро застогнав, заревів,
Здалося: у полі, як в морі,
Зняв хвилі високі цей спів.
Відлунились гори й долини,
Злетіли з калин солов’ї...
В тій пісні — душа України
І голос народу її.
* * *
В Тернополі — поле співоче,
А поле тернове — під ним.
Проснулось. Озватися хоче
Мотивом терново-сумним.
Отим, що ридав понад яром,
Над тілом, над сном козака,
Над раненим коником карим,
Що вбитого друга шука
І топче копитом
китайки
Посічений клаптик між тернь...
Той сум у кигиканні чайки,
Що в пісню летить з-над озер,
У тихому шепоті клена,
Що промені гасить в гіллі,
У дзвоні води, що студена
Джерельне співа з-під землі
І росить вуста Матвієнко
І голос Дмитра Гнатюка.
* * *
...І знову торкнулась легенько
До струн чарівливих рука:
І сповнився звуками простір.
На полі співочім — жнива.
Приходьмо до пісні у гості:
Хай доля не плаче — співа.
1986
2. На першому мітингу Руху
Тернопільцям, які започаткували
першу на Україні крайову
організацію РУХУ
Співоче поле не співа —
Тернове поле день озвучив.
Злинають з вуст жахкі слова —
Терпкі, мов терен, і колючі.
Бо скільки шрамів,
скільки ран
У Долі-Матері на тілі!!.
А скільки сліз!.. — Вода Дніпра
Стає від них, солоних, сіллю.
Вдихнувши грозяний озон,
Подощове повітря свіже,
Бере у руки мікрофон
Побита Правда
й правду «ріже».
Бо й нині ще її рідня
Напівголодна,
у тенетах.
А дипломована Брехня
Годує псів у кабінетах.
Вже завітала і сюди
Вона й проковтує ті звуки,
Що з горла вирвались Біди,
Що з пекла вибулькнули Муки.
При ній з’являється Петля
І зашморг кидає на Совість.
Та раптом... колеться земля —
Брехня зникає в ній...
Натомість
Із-під трави встають віки,
І зупиняють буйні коні
Герої Січі — козаки...
Вони не прагнуть мікрофонів.
Їх мужні й горді голоси
Небесно хвиляться і земно.
* * *
«Козацтво!
Де ж бо ти єси?! —
Гукнув у далеч Морозенко.—
Таж я під Збаражем поліг
Не задля смерті й перегною.
Гадав, що полк мій переміг
І з плугом став над борозною
Колишній вершник;
на ріллі
Зійшло й росте золотоскарбом
Зерно свободи, аби хліб
Їв той, хто сіє,— не загарбник.
А він ще є, гребе жита,
Снує господарем по полю.
...Так вік за віком поверта,
Як віз за возом, у неволю.
Чого ж збудили ви мене,
Коли ще ворон чорно кряче?
Хай він це поле обмине.
Хай Україна більш не плаче.
І ви не плачте у піснях,
І не тужіть за мною тута.
...Я залишаю вам коня —
Порвіть на нім одвічні пута».
* * *
Об вітер вдарилась луна,
Стріпнулась в барвах на знаменах:
Могутня постать Богуна
Хитнулась,
вставши у стременах:
«А я ж казав іще колись,
Як до присяги стала Рада:
«Москві ніколи не корись,
Не вір цареві: буде зрада».
Повірив гетьман — Бог прости! —
І вкрили Січ густі тумани.
Чому ж ви знову хомути
Взяли на себе і кайдани?
Вставайте, браття, із колін
І не вклякайте більш ніколи.
Чи ви спите?..
Чи, може, лінь
Вам засівати рідне поле?..
Чи далі буде як було?..
І буде жерти
жертви молох?..»
...Та й опустився у сідло
І зник з очей за видноколом.
Георгій Петрук-Попик.
Джерело:
Збірка поезій «Співоче поле», Львів, «Каменяр», 1991;
Вибрані вірші «В обіймах блискавиць», Львів, «Каменяр», 2002.
[Інф.: 16.07.2013. Оновл.: 16.07.2013]
