Панорама Тернополя з буд. №2 на вул. Гетьмана І. Мазепи

Доленосний Тернопіль

Я — кохаю Тебе…
Так просто і водночас так непросто сказати Тобі, задивляючись у синяву Твоїх очей: "Я — кохаю Тебе!"
Ось я стою посеред озера — перлинки Твоєї душі…
Піді мною — глибінь води.
Наді мною — небесна блакить.
Сніг на могутній товщі льоду поскрипує від найменшого поступу…
Довкола — невимовна Краса….
І мені хочеться співати-колядувати «Нова Радість стала — яка й не бувала…»
І мені хочеться злетіти в небеса, щоби з висоти пташиного польоту побачити оце Диво.
Оце Твоє Диво!
І сказати-проспівати на весь світ: "Я — кохаю Тебе!"
Проспівати так, щоби Сонце, котре щоранку сходить над нашим древнім Замком, швидше прокинулося зо сну, й допомогло мені своїм могутнім Духом передати мою Любов до Тебе.
Ось воно уже запалило край неба…
Ось воно охопило уже півнеба…
Ось воно уже й само вихопилося — ген на "бамі", з-за Михайлівської церкви й постало у всій своїй неповторності — таке велично-щасливе, таке усміхнено-радісне, таке тепле, як Божа Рука.
Сонце!
Моє миле Сонечко…
Моє ніжне Сонечко, як… Ти.
Я — кохаю Тебе.
Розумію, що у тебе тисячі таких, як я…
І не ревную…
Навпаки, я би дуже-дуже хотіла, щоби хтось покохав Тебе більше, ніж я. Покохав так щиро, так віддано, так вірно…
Бо я уже не уявляюся свого життя без Тебе.
Тільки з Тобою я буваю по-справжньому щаслива.
І тоді, коли ми прогулюємось у казковому "Топільче", милуючись граційними лебедями, прудкими білочками, доброзичливими зозулями, барвистими горличками…
І коли понад річку мандруємо, немов хвильки нашого гордовитого Серета переганяємо, вслухаючись у їхній шепіт-лепіт від радості, що народилися вони у джерелах, і несуть свою цілющість — до моря, щедро зрошуючи береги…
І коли, відвідавши Надставну церкву й вклоняючись Храму Різдва Христового у центрі, прошкуємо по Валовій — до Катедрального Собору, зупиняючись чи не біля кожної картини, так любовно виписаної Твоїми художниками.
І коли разом із сотнями небайдужих до своїх традицій і рідної культури людей у вишиванках парадом ідемо від озера до «Співочого поля» — і такий суцільний потік живим барвистим рушничком впевнено пливе із минулого у майбутнє нашого народу.
І коли годуємо голубів на Театральному майдані.
І коли здіймаємось на палубу "корабля" «Герой Танцоров», щоби у супроводі десятки тисяч малесеньких рибок і сотень білокрилих чайок душею з’єднатися із Красою.
І коли нас колишуть хвилі, гойдаючи катамаран у парку Шевченка.
І коли ми дивимось одне одному у вічі на острові Кохання.
І коли перед тривалими подорожами чи відрядженнями прощаємось із Тобою на острові Розлуки… Тоді плаче моя душа, немов сходинки справа від Замку — біля готелю… Але Серце заспокоює Душу, мовляв: не тужи… Ти ж все одно скоро повернешся сюди.
І це правда: де би я не була, — мене, немов магнітом якась невидима сила притягує до Тебе.
Я зріднилась із Тобою.
Я з’єдналася з Тобою.
І точно знаю, що більше ніде-ніде у білому світі не буду щасливою без Тебе.
Ти — моє Життя!
Ти — мій радість і смуток…
Ти — мої будні і свята…
Я кохаю Тебе, мій доленосний Тернопіль!

Поетка Марія Баліцька

Марія Баліцька.

Джерело:
За рукописом авторки.

[Інф.: 21.02.2010. Оновл.: 25.04.2014]